Минуло 26 років від того дня, як перші підрозділи радянських солдатів покинули Афганістан. Після десятилітньої кровопролитної війни всі відчули, як важкий камінь спадає з душі. Нікого ця війна не оминула. В когось загинули найрідніші люди – батьки, сини, брати, чоловіки, дехто втратив друга, сусіда, однокласника, випускника. Тоді усі вірили, принаймні казали, що тільки радянський солдат може захистити народ однієї з найбідніших і найвідсталіших країн світу від його ворогів. Солдати виконували свій інтернаціональний обов’язок. І тільки батьки, яким звідти замість живих синів приходили цинкові труни, не знаходили відповіді.
На тій чужій , страшній війні побували і випускники Суботцівської школи. І досі у снах колишні солдати ідуть в атаки в горах Гіндукуша, долають гірські перевали, переживають гіркоту втрат своїх друзів. Не всім судилося повернутися додому живим з далекого Афганістану. Всі, хто приходить до Суботцівської школи, неодмінно звертають увагу на меморіальну дошку, яка нагадує про ті страшні події. Відкрита вона 1 вересня 2013 року на честь випускника школи Чемериса Миколи. У свої неповні двадцять років він загинув на тій чужій землі…
Напередодні дня вшанування воїнів, які брали участь у військових діях на територіях інших держав, у Суботцівській школі було проведено годину пам’яті « Трагедія Афганістану». Старшокласники нагадали присутнім хронологію тих подій, розповіли про суботчан, які воювали на території Афганістану,вшанували пам’ять Миколи Чемериса хвилиною мовчання. По закінченню заходу учні та вчителі поклали квіти до могили випускника у селі Коханівка та відвідали його маму Чемерис Лілію Назарівну. Вона розповіла про свого сина, про його шкільні роки, захоплення та службу в армії. Побував у Лідії Назарівни і колишній однокласник її сина Грузін Василь. Йому теж випало воювати у Афганістані. Доля була більш прихильною до нього , тому подарувала йому життя. Василь Володимирович тепер часто навідує маму свого бойового побратима.
